Час і вердикти: наша непомітна трансформація
Час щодня міняє нас - кожен прожитий день дарує нам новий досвід. Новий досвід змушує переосмислювати уявлення про норму.
А це переосмислення руйнує той контекст, в рамках якого ми ще недавно сприймали реальність.
Про це пише Павло Казарін спеціально для "Крим.Реаліі".
Майдан, анексія Криму, вторгнення на Донбас сьогодні злилися для нас в одну загальну нерозривний низку подій. Для нас - зразка 2017 року - збитого "Боїнга" не було б без розстрілу на Інститутській. А захопленого Донецька - без розгону студентів в листопаді 2013. Ми звикли вважати анексію - реакцією на Майдан . Донбас - продовженням Криму. Для нас все трагічні і героїчні події останніх років - це голови однієї і тієї ж книги. Але в той момент, коли відбувалося кожне з цих подій, ми й гадки не мали, що буде далі.
Ми пишемо цю книгу в режимі реального часу - сторінку за сторінкою, розділ за розділом. І в міру того, як відкриваються нові обставини - ми переглядаємо свої власні рефлексії з приводу попередніх глав. У 2015 році будь-який, хто засумнівався б у Надії Савченко, було б порушено громадською думкою на вила. А в 2017 році воно точно так же підніме на вила того, хто продовжує на її рахунок відчувати ілюзії.
Але в тому й особливість, що людина належить своєму часу. Він невіддільний від нього - з усіма своїми помилками і помилками. Більш того - він продукт епохи: саме контекст обставин змушує нас складати своє ставлення до людей і подій, до прогнозів і минулого.
Навесні 2014 року легко було вимовляти "я знав, що Майдан переможе". А в 2013 році на це в кращому випадку можна було лише сподіватися. Тому що історія вуличних протестів кувалася в режимі реального часу. І тільки завзятість тих, хто не пішов з вулиць, позбавило країну від Віктора Януковича.
Навесні 2015 року легко було говорити, що Донбас став продовженням Криму. Але коли російські війська їздили по півострову - ми й гадки не мали, яка кривава каша завариться через два місяці на сході країни.
Навесні 2016 року легко було засуджувати Мінські угоди. Але в 2015 році їх укладали лише для того, щоб країна отримала перепочинок, а щоденні втрати на фронті перестали обчислюватися двозначними цифрами.
Час змінює нас і наші відчуття. І ця непомітна трансформація створює у нас відчуття, ніби ми завжди були такими, як зараз. А насправді ми просто не пам'ятаємо самих себе з нашого недавнього минулого. І якби ми зустрілися з самими собою з 2013, 2014 або навіть 2015 року - абсолютно не факт, що ми б знайшли спільну мову.
Я пам'ятаю, як в 2014 році вся Україна, припавши до екранів, стежила за тим, як її військові в Криму не спускали прапори. Наказів з Києва не було, техніка не їздила, військове положення не вводили. Після втечі Януковича армія виявилися в правовій пастці. Вона робила те невелике, що було в її арсеналі в той момент - не приймала нову присягу в умовах тотальної плутанини. Ми вважали це героїзмом.
Нам, відучених від думки, що у країни є армія, вже це пасивний опір здавалося подвигом і вчинком. Країна звикне до війною куди пізніше - коли будуть Іловайськ і Дебальцеве, Донецький аеропорт і Саур-Могила. Активна фаза привчить нас до думки, що армія може не тільки сидіти в обороні, а й влаштовувати настання. Не тільки зціпивши зуби стояти на місці, а й наступати. І всі ці затяжні бої в свідомості багатьох обнулять "кримську облогу". Змусять обивателя вважати її недостатньою.
З'являться ті, хто почне засуджувати вийшли на материк в 2014 році офіцерів за слабохарактерність і нерішучість. Хоча в лютому 2014 го левова частка тих, що кидають камені говорила і писала зовсім інше. І в той момент, коли соціальні мережі введуть пошук постів по датах - у нас буде привід в цьому переконатися.
Насправді, це психологічна підміна. Напередодні війни всі ми були сповнені ілюзій і сумнівів, від яких позбавлялися протягом наступних трьох років. Але виносити вироки самим собі неприємно - і тому обиватель виносить їх оточуючим. Так, ніби він сьогоднішній був точно таким же і раніше, а всі інші - ні.
Не треба брехати самим собі. Три роки тому ми були іншими. І через три роки теж будемо іншими. І найчастіше під кожною інквізиторською мантією ховається колекціонер власних помилок, які він намагається засуджувати в оточуючих.
Джерело: http://uainfo.org
