«Старість мене вдома не застане». Як українка з Галичини стала «італійкою» та «американкою» (ФОТО)

Тетяна Мазур родом з Івано–Франківська. Проживши 60 років, із власного досвіду робить висновки, що закон життя: «Все, що не робиться — до кращого» й справді «працює». Колись, майже вісім років тому, могла б не поїхати з дому, якби скрута не заставила, та не мала б уяви про інше життя, не з’явилося б розуміння того, як жити, що цінувати, як поводитися в іншій країні.

Тетяна виїхала до Італії. Ця країна назавжди залишила в душі українки не лище цікаві спогади, але й познайомила її з хорошими людьми, додала певних знань та безцінного життєвого досвіду. Нині жінка живе в США у місті Чикаго. Вона повна енергії, надій і сподівань пізнати життя в повному його обсязі, вивчає англійську мову, налагоджує стосунки з українською діаспорою та постійно знаходиться в центрі подій, які відбуваються на Батьківщині.

Про життя в Україні

«Я народилася 3 жовтня 1957 року у сім’ї так би мовити сільської інтелігенції на Снятинщині, на Галичині. Батько, після повернення з війни та післявоєнної служби в Австрії, вивчився на провідника і працював по професії на приміських поїздах, де і познайомився з мамою, що приїхала по розприділенню після закінчення Чернівецького кооперативного технікуму у місто Снятин працювати на підприємстві споживчої кооперації. Мамі було 20, а батькові — 26 років, коли вони одружилися, не маючи нічого, що потрібно для життя. Багато працювали, щоб бути не гіршими від інших, бо були не місцеві та допомоги не чекали ні від кого. Народили двоє дітей — старшого брата та мене, помаленько побудували будинок у селі, жили, як всі, але ми з дитинства знали, що таке жити дуже скромно та цінувати кусок хліба, допомагали батькам, у чому могли, змалечку і до повноліття. Батьки дали нам освіту: мені — вищу, брату — середню, бо був достатньо лінивим, вчитися не хотів — пішов у армію, а потім влаштувався на роботу. Я вчилася завжди «на відмінно», була активною та старанною дитиною. Закінчивши Київський торгово-економічний інститут, приїхала працювати в сусідній район, де одружилася, створила сім’ю з простим та незаможним хлопцем, народили двох доньок. Пропрацювала 25 років у споживчій кооперації (пішла по стопах мами), а коли все розпалося, працювала понад шість років викладачем економічних дисциплін у філіалі Кіївського торгово-економічного університету, який колись давно закінчила».
З мамою і татом у далекому 1998-му


У Тетяни життя протікало, як і у всіх людей – рівно і спокійно. Доньки виросли, отримали освіту, одружилися, народили внуків. Щоб допомогти молодим сім’ям матеріально, підтримати їх (« бо в Україні хіба можливо прожити на ті зарплати, які молоді люди з вищою освітою отримували на своїх роботах?»), Тетяна з чоловіком вирішили поїхати на заробітки за кордон.

«Саме зв’язок з домом надавав сил терпіти та не втрачати оптимізм»

Першим поїхав чоловік, а невдовзі і сама Тетяна. «Відверто кажучи, ми пожертвували нашою сім’єю заради збереження сімей наших дітей, — розповідає жінка. Спочатку поїхала в Італію, пройшла непростий шлях адаптаціі, який проходить кожна українка. Перші враження про чужу країну — цікавість до всього не такого, як вдома. Не те, щоб я не була ніколи ніде, ні, до того часу я встигла об’їздити пів-Європи. Але бути туристом – це одне, а поїхати жити — працювати в іншу країну — зовсім інша річ! Хотілося побільше побачити, поглибше дізнатися та навчитися тому, що сподобається. Роботу виконувала звичну — доглядала за хворими людьми, між іншим, ніколи не згадувала про свою вищу освіту, як зазвичай роблять багато наших жінок (зі злобою клянуть цих калік, яким і так нелегко). Це мене завжди дратувало, бо ніхто тебе сюди не тягнув і за освіту не питає. Потрібно лише добре виконувати свою роботу, за яку платять, не хочеш — зроблять інші, і освіта тут ні до чого. А факти частенько були такі, що саме ось ці «дуже мудрі» люди погано ставилися до своїх обов’язків, ображали хворих, чим поганили ім’я роботящої української жінки, яка не з добра приїхала в чужу країну на заробітки. На жаль, таке там часто зустрінеш. Мене виручило те, що я люблю вчитися, і тому швидко вивчила мову, бо навіть робити просту фізичну роботу, не знаючи мови , для мене означало неповагу до мене самої. Я старалася побільше спілкуватися з італійцями, щоб вивчити їхню культуру, менталітет і з задоволенням переймала від них все краще. Можливо, тому, що у мене такий характер — я дуже комунікабельна, тому період адаптації був не таким болючим, як у інших жінок, що не дружать з інтернетом, не хотіли вчитися правильно розмовляти і взагалі трактували необхідність поїхати з дому, від сім’ї, на роботу у чужу, невідому країну, як якесь непоправиме ярмо чи спокуту, яку треба тягти з почуттям приреченості та лиш би перебути час, визначений тією чи іншою жінкою для перебування за кордоном. Я була на зв’язку з рідними постійно, ми чулися та бачилися, я була в курсі новин про життя в Україні, тому розлука не була такою важкою, хоча робота траплялася часом дуже непроста. Але саме зв’язок з домом надавав сил терпіти та не втрачати оптимізм».

Рим, вічне місто…


Тетяна дивилася в майбутнє з оптимізмом, вірила, що все буде добре, що погане теж колись закінчиться, так і було. Останні п’ять років aвона на роботу не жалілася, пригадує, що доглядала за 90-річним дідусем-інвалідом, який, на щастя, був доброю людиною та при розумі. Сім’я полюбила старанну українку за її працелюбність та добру душу, тому вона почувалася серед чужих людей, як удома. Жінка пригадує, що ніколи не рахувала, за що їй платять, а за що – ні. Виконувала набагато більший об’єм робіт, ніж було прописано контрактом, але робила все із задоволенням: доглядала за квітами, городом, домашніми тваринами. Не завжди мала змогу відвідати українську церкву, бо була від неї далеко, ходила в італійську, на великі православні свята їздила у нашу церкву, щоб відсвяткувати їх із земляками, їздила на поломництво до Риму, до Тоскани, була у Люрді у Франції. Грошей все буде замало, скільки не передай додому, тому не жаліла частинку з них потратити на вивчення краю, де прожила майже 8 років. У вільний від роботи час їздила по Італії, побувала практично всюди, тому період перебування на роботі у цій казковій країні згадує із задоволенням та вдячністю, бо саме там навчилася багато чому, заробила грошей для сім’ї та надбала багато друзів, з якими спілкується й до цього часу і відчуває взаємну повагу. Італійська сім’я, в якій Тетяна працювала та жила останні роки, вважає й нині її «своєю» за добру роботу і каже, що двері їхнього дому для неї завжди відчинені.

Італія та італійці очима українки

«Всі роки я прожила та пропрацювала в регіоні Тоскана – у центрі Італії, — розповідає жінка, — мені вдалося побувати на пляжах всіх чотирьох морів, що омивають Італію. Кожен з регіонів Італії своєрідний та прекрасний, італійці дуже дбають за збереження історичної та туристичної цінності кожного куточка і вимагають цього від гостей країни та кожного громадянина. Я побувала на островах Сардинії та Сицилії, на материку у Венеції, Калабрії, Пульї, в Ломбардії, Лігурії, Лаціо, на озерах Тразімено, Гарда, Комо, Маджоре та Біланчіно. Легше назвати регіони, де я не була — це тільки Марке та Трентіно. Моє хобі — фотографія, тому з усіх місць маю численні фото, перегляд яких щоразу мені дає змогу знову та знову пережити насолоду від відвідування всіх цих казкових місць Італії.
Піза


Італійці у більшості своїй дуже доброзичливі та щирі люди, я впевнена, що нам, українцям, треба повчитися у них такої щирості та поваги навіть до тих, хто на них працює. Повага — запорука доброї співпраці між італійською сім’єю та нашими заробітчанами. Хоч винятки бувають всякі та всюди, як люба річ у житті — все індивідуально, але я впевнена, як ти до них ставишся, таким буде і відповідне ставлення до тебе. Напевно, була ще й доля везіння, хоча вважаю, що і від мене залежало теж багато. Після всього досвіду життя за кордоном впевнена, що закон життя: «Все, що не робиться — до кращого» працює. Могла б не поїхати з дому, якби скрута не заставила, та не мала б уяви про інше життя, не з’явилося б розуміння того, як жити, що цінувати, як поводитися в іншій країні».

«Роблю перші кроки в США і маю бажання бути активним учасником життя»

«Скоро минає півроку, як я живу в Чикаго, у США, куди приїхала до доньки допомогти бавити мою маленьку внучку. І знов іміграція, нова країна, новий досвід, свіжі порівняння з тим, як ми жили вдома, в Україні, як я жила в Італії. Вражень поки що не так багато, але в загальному прийдеться звикати до нового. Мову «з нуля» потрібно вчити, бо без мови в іншій країні жити важко, а для мене це просто принципово. Дуже дискомфортно почуваюся там, де не розумію мови. Люди інакші, поки що не можу дати точне визначення, бо мало спілкуюся наразі з американцями. Але вже можу сказати точно, що вони інші, ніж ми — якісь дуже відсторонені від елементарних людських емоцій та проблем. Живуть, як сказано у правилах життя, ніби роботи, роблять все правильно, але при цьому залишаються роботами, а не людьми. За короткий час встигла взяти участь в «українських днях» в Чикаго, зайнялася волонтерством – допомагала в організації свят, познайомилася з нашими українськими жінками. На все треба час, хочу бути в курсі життя нашої діаспори в Чикаго, роблю перші кроки і поки маю бажання не просто спостерігати за життям через вікно власної оселі, а бути його активним учасником, допоки є здоров’я та відчуваю, що 60 років значаться тільки у паспорті, а не в серці. Планую щороку відвідувати Україну, Італію, а в Америці підробляти трохи, коли внучка підросте і коли буду мати для цього час. Я завжди на зв’язку зі своєю рідною Україною, приймаю участь у всіх цікавих мені групах та організаціях в соціальних мережах і стараюся бути хоч чимось корисною тим, хто мене любить вдома, хто сумує за мною, коли я далеко, хто поважає мій вибір. Дякую Богу за Його постійну допомогу, що я можу зараз собі це дозволити — бувати всюди та з усіма, бо маю документи для пересування між країнами без проблем. 

Наш прапор в центрі Чікаго на 25-річчя Незалежності


Так що старість мене вдома не застане. 60 років розміняно, в Україні мене повністю вже трактують по всіх показниках як стареньку та немічну пенсіонерку, але, на щастя, я маю змогу бувати у тих краях, де в 60 років життя тільки починається. Тому і сприймаю себе, своє життя та статус на сьогодні саме так: «Попереду багато цікавого чекає на мене!». Як казав колись мій улюбленець-студент: «Коби здоров’ячко було!»
З Христиною, дівиною з діаспори

Джерело: farwater.net